Доповідь Блаженнішого Святослава «Сопричастя в житті та свідченні УГКЦ»

08.09.2019

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав мав головну доповідь на Синоді Єпископів УГКЦ, який 1-10 вересня відбувається у Римі. Тема виступу: «Сопричастя в житті та свідченні УГКЦ».

 

 

ДОПОВІДЬ

Блаженнішого Святослава
«Сопричастя в житті та свідченні УГКЦ»

Вступ

Термін сопричастя (з грецького κοινωνια, з латинського communio) є багатозначним богословським поняттям. В еклезіологічному контексті воно означає боголюдський стосунок (з грецького σχεσεις), ініціатором якого є сам Господь. Це дія Божа, якою Святий Дух виводить людину з її гріховної самоізоляції та вводить у спільноту, – спільноту життя Пресвятої Тройці, робить її причасницею вічного життя. Цією спільнотою, у якій все це стає можливим і досяжним для кожної людини, є спільнота Церкви Христової, яку можна окреслити як спільноту сопричастя у Дусі Святому.

Коли ми говоримо про сопричастя як дію людини у Святому Дусі, маємо на увазі її відкритість і відповідь на Божу ініціативу, її входження у цей стосунок із Богом та з ближнім. Це відбувається у спільноті Церкви, внутрішня єдність якої будується на образ єдності Божественних Осіб Пресвятої Тройці. Ми добре знаємо, що саме стосунок розкриває і об’являє особу. Святий Григорій Богослов говорить, що іменaОсіб Пресвятої Тройці є ніщо інше, як назви стосунків, у котрих Вони перебувають між собою. Подібно і в контексті церковного сопричастя кожен християнин може зрозуміти своє ім’я, покликання лише тоді, коли розкриється у напрямку «до Іншого» і коли в цьому боголюдському стосунку стане здатним до єдності в любові з Богом і ближнім.

Ця єдність теж виявляється у цілій гаммі різних переживань людини, що стає здатною творити єдність із Богом та іншою людиною. Тут потрібно брати до уваги свідомість власної тотожності та належності людини до певної спільноти, її усвідомлення «належності чи причетності», здатність відчувати болі та потреби іншого члена тієї самої спільноти, здатність спільно переживати Божу присутність і спільний релігійний досвід. Ми часто говоримо, що бути членом Східної Католицької Церкви – це певний особливий спосіб бути християнином. Той особливий спосіб сопричастя Київської Церкви має свої особливі вияви і рівні, як, наприклад, її помісність, синодальність, глобальність у єдності-сопричасті з Наступником св. ап. Петра.

Обмежений обсяг цієї доповіді не дозволить мені проаналізувати всі ці елементи та виміри вселенського сопричастя, в якому живе наша Церква і до якого вона змагається у своїй екуменічній відкритості. Щоб окреслити той рівень сопричастя в житті та свідченні УГКЦ, який окреслює головна тема нашого Синоду, я б розрізнив його два види:

Ad extra — сопричастя з іншими помісними Церквами та спільнотами: як з тими, котрі разом із нами є невід’ємною частиною Вселенської Церкви в єдності з Єпископом Риму, так і стосовно тих, які не перебувають у повному сопричасті з нами, але до яких ми ставимося з екуменічною відкритістю;

Ad intra — сопричастя як внутрішня єдність нашої УГКЦ, Церкви, спадкоємиці і правонаступниці київського християнства, Церкви, яка є воднораз помісною і глобальною, яка несе в собі тисячолітню історію християнського досвіду українського народу, але водночас є Матір’ю для багатьох вихідців із різних народів і культур.

Саме над цим другим рівнем сопричастя намагатимуся разом із вами глибше замислитися. Що сьогодні нас єднає в одну помісну Церкву? Що сьогодні нас роз’єднує? Як переживають сьогодні цю внутрішню єдність наші вірні, духовенство і монашество? Чого від нас у цьому плані очікує наша молодь? Які практичні та конкретні кроки повинні зробити ми, як Синод, як єпископи, які покликані бути служителями і сторожами сопричастя, щоб цю нашу внутрішню єдність спільно свідчити як глобальна церковна спільнота?

 

  1. Єдність яквияв сутності життя імісії Христової Церкви

Слово «Церква» (з грецького εκκλησια) вже само в собі означає «скликання», це спільнота покликаних. У контексті книг Нового Завіту йдеться передусім про спільноту віруючих, тих, котрих сам Господь збирає з усіх сторін світу (ККЦ 751–752). Отож за самою своєю сутністю церковна спільнота є єдністю, сопричастям тих, що «належать Богові». Ось чому Догматична конституція про Церкву «LumenGentium» говорить, що «Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду» (1).

За своєю природою Христова Церква є одна і єдина. Вона є єдиною з огляду на своє походження від Триєдиного Бога і на своє покликання бути іконою єдності Осіб Пресвятої Тройці. Вона є єдиною з огляду на свого засновника Ісуса Христа, Сина Божого, що відновив у собі єдність усіх народів у єдиному Божому людові, що є Його Тілом. Вона є єдиною з огляду на єдиного Духа Святого, що є джерелом сопричастя вірних та основою внутрішньої єдності Церкви (пор. ККЦ 813).

Слід нагадати, що Катехизм Католицької Церкви перелічує три видимі ознаки, якими в історичному і часовому вимірі запевнюється, але також засвідчується єдність і сопричастя Церкви (італійською – legamivisibilidi comunione): ісповідь єдиної і тієї самої віри, отриманої від апостолів; спільне служіння Божого культу і Святих Таїнств; та апостольське спадкоємство, отримане через рукоположення, що зберігає братню єдинодушність Божої родини» (ККЦ 815).

Церква як «таїнство єдності» виявляє свою природу в Літургії, а літургійні дії та жести є не приватними діями, а діями всього Божого люду, зібраного та впорядкованого довкола свого єпископа (SacrosantumConcilium, 26). Вершиною та найглибшим виявом єдності Христової Церкви та її природи є Пресвята Євхаристія. «Євхаристійний Хліб» є видимим знаком і символом церковної єдності. Вже в ап. Павла ми знаходимо такі слова: «Тому що один хліб, – нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному хлібі» (1 Кор. 10, 16–17). Ця павлівська тема є широко присутньою в патристичній літературі, починаючи з писань апостольських отців. Відома євхаристійна молитва з Дідахе має такі слова: «Як цей розламаний хліб був розсіяний над горами і зібраний в єдине, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від країв землі в Царство Твоє, бо Твоя слава і сила через Ісуса Христа навіки» (9, 4).

Святий Ігнатій Антіохійський у своєму листі до християн у Філадельфії розвиває цю тему в напрямку вияву єдності Церкви, що є видимо явленою у служінні єпископа, головного служителя Євхаристії, довкола якого за єдиним вівтарем єднаються у служінні його священники і диякони. Він пише: «Єдиним бо є Тіло Господа Ісуса Христа і єдиною є Чаша єдності Його Крові; єдиним є вівтар, як і єдиний є єпископ разом із священниками та дияконами, моїми сослужителями» (IV).

Святий Серапіон (+362) у своєму відомому Євхологіоні подає молитву анафори, яка поширює цю євхаристійну ікону єдності Церкви на весь Божий люд Вселенської Церкви: «Тобі ми принесли цей хліб на образ Тіла Єдинородного (…) І так, як цей хліб був розсіяний по горах і, бувши зібраним, став єдиним цілим, так нехай збереться Твоя Свята Церква з усіх народів, з усіх сторін, усіх міст, усіх сіл і домівок і зробить нас єдино живою Вселенською Церквою».

Сопричастя-єдність Христової Церкви, що становить саму її природу, виявляється в її пастирському служінні. Наше свідчення Церкві правдиве, коли пріоритетом нашого служіння є спасіння душ, тобто поєднання людини з Богом у єдності спільноти дітей Божих. Всяка дія чи вчинок члена Церкви, що буде суперечити цій меті, як, наприклад, намагання відмежуватися від спільноти, закритися на власних потребах, потребах власної парохії, єпархії чи країни, намагання підкреслити вищість у гідності через отримані від Бога дари тощо, буде завжди засуджуватися як щось нецерковне, протиприродне для неї і несумісне із церковним буттям. Святий Апостол Павло на цьому виразно наголошує: «Усі бо ми христилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом, чи то юдеї, чи греки, чи раби, чи вільні, і всі ми були напоєні одним лише Духом. Тіло бо складається не з одного тільки члена, а з багатьох. Коли б нога сказала: „Я не рука, отже, не входжу у склад тіла“, — то хіба через те не належала б до тіла? І коли б вухо сказало: „Я не око, отже не входжу у склад тіла“, — то хіба через те воно не належало б до тіла? Якби все тіло було оком, де ж тоді був би слух? Якби все воно було вухом, де був би нюх? Таж Бог розподілив члени — кожного з них — у тілі, як хотів. Якби все було одним членом, де було б тіло? Тепер же членів є багато, але одне лиш тіло. Не може око руці сказати: „Ти мені непотрібна!“ Чи голова ногам: „Ви мені непотрібні!“ Бо ж члени тіла, що слабшими здаються, є найпотрібніші; і тим членам, що здаються непочесними в тілі, ми, власне, даємо більше чести, і наші непристойні члени зазнають більшої пошани; ті ж, що у нас пристойні, її не потребують. Та Бог так уклав тіло, що дав більше чести нижчому членові, щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж — Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12, 13–27).

Якщо б ап. Павло був сьогодні між нами на Синоді, він поставив би ті самі питання до нас, але, мабуть, в інший спосіб. Наголошуючи на цьому, що коли страждає один член, то боліє усе тіло, і коли радіє один член, то з ним радіють усі, він, мабуть, запитав би нас: «Чи може сказати Едмонтонська єпархія до Донецького екзархату: ви мені не потрібні? Чи може сказати Чернівецька єпархія до Куритибської митрополії: твої проблеми – це лише твій бізнес? Чи може сказати Мельбурнська єпархія до Кримського екзархату: я тебе не знаю? Таких запитань ми можемо поставити собі багато, кожен у своєму сумлінні, але на кожне з них повинна бути одна відповідь — рішуче „ні!“».

 

  1. Сопричастя іглобальна єдність помісної УГКЦ

Перед тим як роздумати над внутрішньою єдністю нашої помісної УГКЦ, запитаймо себе: що насправді робить нашу Церкву глобальною? За дивним Божим задумом наша Церква зі своєї київської колиски поширилася по всьому світу. Упродовж нашої церковної історії ті чи ті обставини, часом навіть криваві й драматичні, розкидали її дітей на північ і південь, захід і схід. Я пригадую слова покійного владики Мирослава Марусина, який любив говорити, що над головою українського священника, що стоїть перед Божим престолом, ніколи не заходить сонце. Але чи лише географія наших поселень, щоразу нових, робить нашу Церкву глобальною? На перший погляд, глобальність є протилежною ознакою до локальності чи містечковості… Але я думаю, що в церковному контексті йдеться про щось значно глибше.

Глобальною, гадаю, робить нашу Церкву саме її внутрішня єдність. Глобальною нас робить саме глобальна спільнота нашого церковного буття. Ми, як єдина помісна Церква з центром у Києві, є єдиним живим організмом, – єдиним і тим самим незалежно від місця його перебування, рівня його організації та зрілості інституцій. Якщо з цього єдиного організму випаде чи відокремиться якийсь сегмент, то все тіло буде страждати, а сам відокремлений автоматично з глобального перетвориться на локальний (як часом ми кажемо «загумінковий»). Глобальною зробила нашу Церкву її внутрішня життєва сила «бути собою», як про це говорив патріарх Йосиф, та свідомість кожного її сина і доньки, навіть із найменшої парафії у діаспорі, що вони належать до великої Церкви, найбільшої Східної Церкви «свого права». Саме ця церковна свідомість допомогла нашим людям, які вже давно не говорять українською мовою і є нащадками наших емігрантів у четвертому і п’ятому поколінні, не забувати, ким вони є.

Така глобальність не ототожнюється з вселенськістю (католицькістю) Церкви, але і їй не суперечить. Навпаки, вона є її блискучим свідченням, – свідченням єдності у різноманітності Вселенської Церкви, її багатства та повноти (з грецького το πληρωμα της εκκησιας), служителем якої є наступник ап. Петра.

Аналізуючи виміри та рівні сопричастя і внутрішньої єдності помісної УГКЦ, бажаю наголосити на трьох основних: по-перше, на ознаках спільної ідентичності глобальної спільноти нашої Церкви (так звані «маркери»); по-друге, на інституційних механізмах забезпечення цієї єдності; по-третє, на душпастирській діяльності нашої Церкви: єдності в дії. Безперечно, що таке розрізнення є умовним і далеко не вичерпним. Крім того, елементи, названі в одному вимірі, можуть бути легко перенесені в інший, оскільки всі механізми та засоби збереження єдності повинні бути виявом нашої ідентичності, як також церковні інституційні елементи, які б не допомагали ефективному душпастирству, були б просто шкідливими і непотрібними.

  1. Ознаки спільної церковної ідентичності.На мій погляд, ці «маркери ідентичності» є нічим іншим, як конкретизацією уже згаданих вище трьох видимих ознак, якими в історичному і часовому вимірі засвідчується єдність і сопричастя Церкви (італійською: legami visibili di comunione): ісповідь єдиної і тої ж віри, спільне служіння Святих Таїнств та апостольське спадкоємство (пор. ККЦ 815). Ці три засади загальні єдності у контексті традиції нашої Церкви, наче промені єдиного світла, заломлюються крізь призму нашого, саме київського, благочестя чи способу бути християнином. У результаті ми маємо унікальний набір кольорів саме наших «маркерів», які характеризують помісність нашої Церкви. На мій погляд, тими кольорами є: літургійна і духовна, богословська, канонічна, чи дисциплінарна, традиції. Про них виразно згадує кан. 28, § 1 (ККСЦ). До цих чотирьох основних кольорів багато хто додає ще такі: свідомість єдиного центру усієї нашої Церкви в Києві, тобто так звана «києвоцентричність» нашої помісності, що включає також духовну спадщину наших західних земель (соборне розуміння Києво-Галицької Церкви); спільна історична пам’ять і духовний досвід, який є дуже цінний і цікавий навіть для інших культур і народів, оскільки київське християнство має свій досвід втілення Божого Слова і його Премудрості у своїй історії (напр. церковна пам’ять неподіленого християнства, якого не мають інші помісні Церкви); свідомість суспільної та громадської ролі Церкви і її соціального служіння для свого народу; тощо. Я переконаний, що цей перелік є далеко не вичерпний, і ми, владики, мусимо серйозно вивчати ці ознаки та уважно слухати один одного, духовенство, монашество та вірних для того, щоб добачити наступні. Про це ще йтиметься нижче.
  2. Інституційні рівні сопричастя нашої Церкви. Наша єдність будується від локального до глобального виміру.
  • Парафіяльна спільнота. Базовий і найважливіший вимір сопричастя, який досвідчує кожен член нашої Церкви, переживається у власній парафії. Усі виміри «Живої парафії» як спільноти спільнот допомагають кожній людині почуватися членом Божої родини. Тут кожен вірний особисто ідентифікує себе з нашою Церквою. Важливим служителем церковного сопричастя є душпастир, який будує спільноту парафії. Ми добре знаємо, скільки зусиль треба докласти, щоб збудувати єдність у громаді, і як легко парафію розколоти і розсварити.
  • Єпархіальна спільнота. Жодна парафія не може існувати як самодостатня монада, закрита в собі у власній зоні комфорту. Парафія є базовою клітиною єпархіальної спільноти, яку будує і особисто очолює місцевий єпископ. Тут служителем сопричастя-єдності єпархії є правлячий архиєрей разом зі своїм духовенством і монашеством. Якщо єпархія є фрагментованою і між єпископом та духовенством бракує спілкування, довіри та братерського єднання, то таку єпархію слід вважати глибоко зраненою. Перші і найважливіші зусилля архиєрея будуть скеровані на згуртування єпархіальної спільноти у всіх вимірах її життя: створення спільної візії щодо місії єпархії, координування людських, духовних і матеріальних дарів для цієї місії, втілення її в життя спільними зусиллями духовенства та вірних мирян разом зі своїм пастирем.
  • Між’єпархіальні структури. Тут важливу роль у будування єдності на регіональному рівні відіграють митрополичі структури. Сьогодні в нашій Церкві існує вісім митрополій, але, на мою думку, ця ланка сопричастя у нас ще до кінця не розвинена і її потенціал не реалізований. Без таких зв’язків сопричастя кожна наша єпархія радше схожа на «удільне князівство», ніж на єдиний організм. Навіть у тих митрополіях, де неможливо мати повноцінний митрополичий Синод, вкрай необхідні хоча б періодичні митрополичі конференції єпископів для координації душпастирських ініціатив, формулювання спільної позиції для спілкування з органами державної влади та з латинською єпископською конференією цією країни, формулювання свого становища з приводу певних суспільних і релігійних викликів.
  • Синод Єпископів. Синодальний устрій нашої Церкви є унікальним простором будування глобальної єдності нашої помісної Церкви. Нещодавно, 5 липня, на зустрічі з нашими митрополитами та членами Постійного Синоду Святіший Отець Франциск наголосив на тому, що «не достатньо лише мати Синод, потрібно бути Синодом». З контексту цього твердження випливає наголос Папи на тому, що Синод це не є якийсь «закритий єпископський корпоратив». Це загальноцерковне діяння, яке в нашому випадку має глобальний вимір. Беручи участь у Синоді, кожен синодальний отець представляє не себе чи свої приватні думки. Він є голосом своєї єпархіальної спільноти. Тому, готуючись до Синоду, кожен із нас повинен уважно слухати «серцебиття» своєї  єпархії і бути голосом того Божого люду, який повірений нашій пастирській опіці. Після повернення із синодальної сесії кожен член Синоду має обов’язок передати дух синодальних рішень, через власне служіння зробити кожну нашу єпархію живою учасницею синодального діяння. Свого часу Блаженніший Любомир особливо підкреслював важливість саме цього «синодального діяння». Тут він мав на увазі, що участь у Синоді не обмежується самою присутністю. Діяти синодально означає перейнятися відповідальністю за життя нашої Церкви в кожній єпархії та кожному екзархаті, а навіть життям наших вірних у тих країнах, де ще не маємо наших структур. Діяти синодально означає перейнятися болями і радостями всієї нашої Церкви в її цілості. Бути Синодом означає «йти спільним шляхом» та бути одним цілим навіть тоді, коли повернемося додому. Тут особливо нам є до послуг наш постійний Секретаріат Синоду та сесійна праця Постійного Синоду. Це справді великий дар Божий, що маємо можливість постійно крокувати разом із нашим духовенством, монашеством і мирянами в єдності між собою, незважаючи на те, що живемо в різних частинах світу.
  • Патріарший Собор. Це ще один важливий всецерковний простір сопричастя всього церковного тіла. Це особливий момент глобального слухання, коли єпархіальні спільноти можуть узяти участь у соборуванні всієї нашої Церкви безпосередньо, без звичайного посередництва своїх владик, але через належно обраних делегатів здійснити свою відповідальність за життя своєї Церкви в різних куточках світу. Для нас, єпископів, це є унікальний простір слухання. Незважаючи на те, що резолюції Патріаршого Собору мають дорадчий характер, вони є цінним голосом усього тіла нашої Церкви, який ми повинні вислухати і на який повинні відгукнутися у нашому служінні. Коли ми цього не робимо, це швидко викликає недовір’я серед тих, хто був запрошений до участі.
  • Глава Церкви. Глава і Отець нашої помісної Церкву є знаком і служителем її глобальної єдності, сопричастя та розвитку. Це ми особливо яскраво бачимо на прикладі служіння праведного митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосифа Сліпого. Глава Церкви очолює Синод Єпископів і без нього немає Синоду як такого. Саме він скликає Синоди та Патріарші Собори. Він чуває над розвитком кожної єпархії та служить для забезпечення її потреб. Він проголошує синодальні рішення та церковні закони, які відтак набирають канонічної сили. Є гарантом повного і видимого сопричастя нашої Церкви з наступником ап. Петра і має право та обов’язок промовляти від імені усієї її повноти. Саме він є служителем цього єднання в любові (vinculum caritatis) усіх частин нашої Церкви. Йому належить особливе завдання пастирської опіки (ius vigilantiae) над вірними нашої Церкви, особливо тими, що перебувають поза її структурами. Щоб ця опіка була належна, він покликаний дбати про утворення відповідних душпастирських осередків, а відтак про утворення нових структур (екзархатів, єпархій і т. д.) там, де цього вимагає добро наших вірних. Його особливій опіці належить літургійне життя нашої Церкви та забезпечення однозгідності звершування Божого культу в усіх її частинах. Для служіння цій єдності на рівні виконавчих структур служить Патріарша курія, яка покликана допомагати Главі Церкви, як також єпархіальним владикам у щоразу ефективнішому пастирському служінні. Та понад усе, він покликаний бути щирим вірним братом для своїх співбратів-єпископів і добрим духовним батьком для всієї церковної спільноти.

III. Єдність у дії. Ми засвідчуємо і будуємо разом внутрішню єдність нашої Церкви, коли діємо разом. Така спільна церковна діяльність може мати безліч видів, і, думаю, що всі ми разом повинні віднаходити щоразу кращі та ефективніші способи такої праці, які б засвідчували, що ми, хоча перебуваємо в різних частинах, і України, і світу, насправді живемо одним життям і діємо як єдине тіло. Я обмежуся лише коротким нагадуванням окремих видів такого свідчення нашої глобальної єдності і сопричастя, у яких ми запрошені брати участь вже сьогодні:

  • Впровадження в життя синодальних рішень. Це є одне із головних свідчень нашої єдності. Обрання найкращого способу втілення в життя власної єпархії синодальних рішень, пошук компетентних осіб для цього, рівно ж як організація цілісного пастирського служіння на місцях належать до компетенції і відповідальності кожного єпархіального єпископа. Без цього єпархія, фактично, буде відокремлена від усього іншого в житті Церкви.
  • Загальноцерковний душпастирський план «Жива парафія: місце зустрічі з живим Христом», як наша спільна стратегія дій на період до 2020 року, став потужним об’єднавчим чинником, що налаштував на одну  «пастирську хвилю» наші єпархіальні спільноти в усьому світі. Можливо, цей душпастирський план ще не до кінця зреалізований, але він став дуже важливим знаком діяльної єдності. Нам, як Синодові, варто продовжити всецерковне стратегічне планування. Можливо, навіть на цій сесії доцільно визначити наші спільні пріоритети на наступні десять років та сформувати синодальну групу для розроблення цієї стратегії на дальший період.
  • Катехизм «Христос ‑ наша Пасха». Вже сьогодні можна стверджувати, що цей синодальний документ став важливим інструментом не лише навчання і передавання віри, а й формування ознак спільної церковної ідентичності наших вірних, незалежно від їхнього походження. Тепер кожен владика повинен відчути обов’язок допомогти своїм вірним користати з цього Катехизму.
  • Опрацювання частини партикулярного права. Хоча його канони не вичерпують усієї нашої канонічної традиції і праця над упорядкуванням Кодексу Канонів УГКЦ ще триватиме, але публікацію тих канонів партикулярного права, до яких відсилає ККСЦ, є дуже важливою подією, яка свідчить про нашу єдність та її будуватиме. Хоча, як бачимо, рецепція цих канонів у наших єпархіях ще триває.
  • Загальноцерковна солідарність. Обмін дарами всередині нашої Церкви, безперечно, є дуже важливим елементом як свідчення, так і будування внутрішньої єдності і сопричастя. Йдеться про конкретну взаємну допомогу і підтримку: кадрами, досвідом, матеріальними ресурсами тощо. Особливо цінним є досвід партнерства окремих парафій і єпархій. Це допомагає краще пізнати один одного та будувати наші стосунки.

 

  1. Якими є сопричастя та єдність нашої Церкви сьогодні?

Для того щоб відповісти на це питання, ми провели два типи соціологічного дослідження.

Перше опитування — це вибране опитування через мережу єпархіальних координаторів і робочої групи для реалізації Стратегії’2020. Серед респондентів були: сам координатор, душпастирі, богопосвячені та миряни.

Аналіз першого опитування:

Якщо говорити про маркери єдності УГКЦ, то перевага віддається духовним цінностям: східний обряд, східна духовність, а відтак літургійне-молитовне життя Церкви. Хоч український дух є на третьому місці, це переважно було серед тих, які відповідали українською мовою, а цей маркер був майже відсутній у відповідях англійською, португальською та іспанською мовами.

Як вже будується єдність?

Коли йдеться про те, як вже будується єдність в УГКЦ, то найбільше уваги приділено ролі Глави Церкви, його особі, пастирським відвідинам та посланням. Слід зауважити, що серед неукраїномовних наголошувалося на потребі пастирських документів від Глави іншими мовами. На другому місці були спільні всецерковні прощі, як події, котрі дають можливість пережити належність до єдиної УГКЦ в молитовному оточенні. На третьому місці за кількістю відповідей було оце наше синодальне зібрання. Приємно констатувати, що наша присутність на Синоді сприймається Божим людом як один із важливіших чинників у творенні нашого сопричастя.

Що ослаблює єдність?

Якщо говорити про те, що ослаблює сопричастя-єдність УГКЦ, тут бачимо як критику з боку духовних осіб, так і самокритику самих мирян: байдужість, брак знання чи зацікавлення питанням Церкви, слабкість віри. Думаю, що цю критику ми також повинні прийняти собі до серця, бо, остаточно, ми несемо відповідальність перед Богом за передавання духу і правд віри, і нам треба шукати способів, щоб дійти до сучасної людини й дати відповідь на її життєві потреби. І хоч Синод вважається важливим чинником єдності, у відповідях також бачимо, що не всі переконані, що ми цю синодальність належно втілюємо в життя, та що в народі зауважують, коли між нами є брак солідарності та співпраці. Також на другому місці є брак комунікації, зустрічей, знання один одного, що можна сприйняти, і як критику, і як дуже позитивне спостереження, бо в цій критиці приховане велике бажання зв’язку, зустрічей, спільного життя.

Як зміцнити єдність?

Бажання контакту проявляється саме у відповідях на четверте запитання: як зміцнити єдність УГКЦ? Тут на першому місці є зустрічі-конференції за участю мирян і духовенства для поглиблення знання і для обміну досвідом. Цікаво, що, попри всі сучасні можливості комунікації, таки найбільше уваги приділяється особистим зустрічам, спілкуванню. Народ бажає бачити один одного, відчуває, що важче цікавитися життям людини, якої ми не знаємо. При цьому друге місце посідає краща присутність УГКЦ у соціальних мережах, які не можуть заступити особисті контакти, але які дуже ефективно можуть допомогти підтримувати контакти між тими, які вже між собою відчувають сопричастя-єдність. Врешті, маємо у пропозиціях підтвердження того, що вище подавалося, як важливий дієвий середник духовної єдності: спільні молитовні заходи, прощі,тощо.

Друге опитування — це відкрите опитування молоді, також проведене робочою групою. Аналіз був зроблений за допомогою Патріаршої комісії для молоді. Адресати: молодь 16–35 років. Загалом отримано 1265 відповідей.

Аналіз другого опитування:

Належність до УГКЦ

Свою приналежність до УГКЦ абсолютна більшість молоді, яка взяла участь в опитуванні, пояснили фактором хрещення у цій Церкві й тим, що їх батьки привели саме до УГКЦ. У багатьох відповідях молоді люди висловлюють також своє задоволення, що саме так сталося. Ба більше, нерідко молоді люди зазначають, що попри вибір батьків, у дорослому віці вони вже самі вирішили, що хочуть належати саме до УГКЦ. 246 осіб зазначили, що це їхній вибір. Для близько 100 осіб, з тих, що заповнили анкету, важливим фактором є єдність з Апостольським престолом та належність до Католицької Церкви. В анкеті тільки 8 осіб зазначили, що для них не дуже важливо, до якої саме Церкви належати. Варто тут зауважити на основі досвіду нашої Патріаршої комісії молоді, що такий настрій у молодіжному середовищі суттєво зростає. Нерідко сучасні молоді люди обирають свою належність до Церкви не так за фактором традиції чи навіть хрещення, як за іншими обставинами, зокрема людяністю, дотриманням цінностей вірними і духовенством, певним рівнем зручності тощо.

Що вам найбільше подобається в УГКЦ?

У відповіді на це запитання найбільше уваги молоді люди сконцентрували на двох аспектах: на історії та діяльності Церкви. З одного боку, молоді люди підкреслили історичне минуле УГКЦ, її великих постатей, обряд та літургійну традицію, стійкість в період переслідувань та гонінь. Дозволю собі тут зробити невеликий коментар, що цей факт підтверджує, наскільки важливо є говорити молоді про основи. З іншого боку, в інтерв’ю молоді люди підкреслювали важливість більш сучасного і зрозумілого подання історії, догматичних правд і літургіки. У цьому ж контексті велику повагу у молоді викликає те, що наша Церква не є активним учасником політичних ігор, намагається донести людям правду про їх особисту відповідальність і вимагати справедливості від влади.

Іншим елементом, на який звернули увагу молоді люди, є те, що УГКЦ намагається бути близькою до молоді та сучасною. Особливо часто підкреслюється певна свобода в Церкві, можливість бути собою і не надмірне звертання уваги на різні поведінкові «норми» у храмі. Правдоподібно, що для молодих людей ота відкритість Церкви і те, що вона є живою, визначають їхнє позитивне ставлення. Хочу лише підкреслити, що тут багато залежить від місцевості походження молодих людей і їх особистого досвіду Церкви, передовсім у парафії. Читаючи і слухаючи відповіді молоді, розумієш, що вони говорять не про Церкву в цілому, а про свій досвід Церкви.

Майже 200 молодих людей підкреслили, що їм імпонує проактивна і діяльна позиція Глави Церкви та священників. Понад 100 осіб висловили своє схвалення тих подій та заходів, які УГКЦ організовує і в яких вони можуть брати участь.

Як ваша Церква вам може послужити?

Молоді люди дуже багато відповідей дали на це питання. Але є кілька провідних думок. Передовсім, молодь очікує підтримки і розуміння, особливо у складних ситуаціях, у час викликів та помилок, які вони роблять. Можна б узагальнити, що молоді люди очікують від представників Церкви людяності.

Також молоді люди хочуть у Церкві зустріти Бога. Вони очікують духовного проводу, пояснення правд віри, спільного читання Божого Слова.

І третє важливе очікування — це час. Вони б хотіли, щоб духовенство мало для них час, щоб на них звертали увагу і щоб вони були важливими для Церкви.

 

Висновки

На основі вищесказаного можна зробити кілька висновків, які б допомогли нам у нашому синодальному діянні.

  1. Передусім ми побачили, що церковне сопричастя є міжособовим стосунком, джерелом і фундаментом якого є дія Святого Духа у Церкві. Внутрішня єдність Христової Церкви є знаком автентичності, зростання і зрілості цього стосунку. Вона є виявом її благодатності й духоносності церковної спільноти як такої, її сили та повноти життя. Послаблення цієї єдності, поділи і розколи, її фрагментація є болісною ознакою гріха, що веде до послаблення і заникання церковного життя, втрати самого церковного змісту наших громад чи навіть їх зникнення.
  2. Церква не є чимось статичним, раз і назавжди даним чи зафіксованим. Вона є динамічною дійсністю, над якою потрібно постійно чувати, її будувати і в ній постійно зростати. Лише зростаючи у сопричасті та єдності Церкви, можна говорити про її ідентичність, про особливий спосіб буття христянином, про ці ознаки як «маркери ідентичності».
  3. Кожен член нашої Церкви, як також наші парафії, єпархії і митрополії, настільки глибоко зможуть «бути собою», не асимілюватися у цьому глобалізованому світі, зберегти свою тотожність, вміти її передати новим поколінням та поділитися нею з іншими народами, наскільки ми будемо цінувати, будувати та чувати над внутрішньою єдністю глобальної спільноти УГКЦ.
  4. Внутрішня єдність УГКЦ є синонімом її сили і розвитку, необхідною умовою її життя та здійсненням її місії. Ми кажемо, що вінцем розвитку і зрості східної помісної Церкви є її патріарший устрій і гідність. Можна стверджувати, що наш патріархат саме будується на основі розвитку і неухильного скріплення внутрішньої єдності нашої Церкви на всіх рівнях! Тут красномовним є гасло патріаршого мирянського руху: «За єдність Церкви і народу!»
  5. Послаблення цієї єдності, зокрема з Церквою-матір’ю в Україні, неминуче призведе до послаблення і фрагментації самої нашої церковної спільноти, завмирання її структур, втрати власної ідентичності та самої ознаки глобальності. У таких обставинах навіть говорити про патріархат буде наївним.
  6. Церква, як таїнственне Тіло Христове, за самою своєю природою є «таїнством єдності», до якої покликане все людство. Своїми особливими дарами і нашим спільним служінням ми, єпископи УГКЦ, покликані сприяти розвиткові та скріпленні сопричастя-єдності Церкви на всіх рівнях: від локального до глобального, від помісного до вселенського.

Нехай Господь допоможе усім нам, відповідно до власного покликання чи дару служіння у нашій Церкві, бути носіями і будівничими її внутрішньої єдності.

Дякую!

+ СВЯТОСЛАВ

Синод Єпископів УГКЦ
Рим, 1–10 вересня 2019 року Божого

Джерело: news.ugcc.ua