Покірна Церква для людства у випробуванні, — о. Федеріко Ломбарді, ТІ

17.05.2020

Заключні роздуми з циклу о. Федеріко Ломбарді про післяпандемійне майбутнє: чи зуміємо бути спільнотою, спроможною супроводжувати з любов’ю і добротою?

Наприкінці Великого Ювілею Двотисячоліття, який він сам пережив й інших заохочував пережити як велику зустріч між Христовою благодаттю та історією людства, Іван Павло ІІ написав до Церкви прекрасного Листа під заголовком: «Duc in altum… Відпливи на глибінь і закиньте сіті для ловитви» (Лк. 5, 4). Папа заохочував «зберігати пам’ять про минуле, із захопленням жити теперішнім, з довірою відкритися на майбутнє», бо «Ісус Христос учора, сьогодні й той самий на віки». Як знаємо, Папа Франциск повернувся до цієї теми, від початку свого понтифікату говорячи про «Церкву, що виходить назовні», Церкву-євангелізаторку, яка черпає натхнення від Святого Духа, дарованого їй воскреслим Христом.

Папа Венедикт XVI спонукає до покори

Ввечері 12 жовтня 2012 року Венедикт XVI виголосив коротку промову з того самого вікна, з якого 50 років перед тим Іван ХХІІІ під доброзичливим поглядом Місяця привітав збір людей на площі Святого Петра наприкінці дня відкриття Другого Ватиканського собору. З поглядом, зверненим вгору, Папа Венедикт запропонував роздуми, які дуже вразили, бо не викликали так бажаного легкого ентузіазму, але, хоч і з почуттям довіри, спонукали до великої покори, що була характерною рисою завершального етапу його понтифікату. Він згадував про те, як протягом попередніх 50-ти років Церква переживала досвід гріха, куколю, змішаного на полі з пшеницею, бурі та супротивного вітру. Але також полум’я Святого Духа, полум’я Христа. Однак, не як пожираючий вогонь, але смиренний і мовчазний, маленький вогник, що пробуджує харизми доброти та любові, що просвічують світ і свідчать про Його присутність між нами.

Нове тисячоліття: епоха світлого поступу?

З наближенням П’ятидесятниці переосмислюю слова наших трьох Пап третього тисячоріччя. У дійсності, це нове тисячоріччя, в яке ми заглиблюємося вже двадцять років, не виявилося в своїй складності епохою світлого поступу для людства. Воно розпочалося 11 вересня 2001 року та війною у Перській затоці, потім ми пережили велику економічну кризу та «поетапну» третю світову війну, знищення Сирії та Лівії, посилення кризи довкілля, численні інші проблеми, а тепер — глобальну пандемію з її наслідками, нечуваний досвід, яким позначений цей понтифікат. Безумовно, не бракує нових наукових результатів і поступу в медицині, освіті, комунікаціях, через що не буде справедливим робити поспішні негативні підсумки. Але, без сумніву, ми не можемо говорити про лінійний і надійний шлях людства до кращого. Досвід пандемії, навіть коли вона буде переможена, безумовно, є загальним досвідом непевності, труднощів у керуванні дедалі складнішим шляхом сучасного суспільства. Ми не знаємо, чи в майбутньому відчитаємо її як нагоду для зростання в солідарності, а чи нових міжнародних і внутрішніх напружень та порушення суспільної рівноваги. Правдоподібно, змішаються обидва виміри: зерно та кукіль.

Єдиною і справжньою силою Церкви є віра в Христа

З людської точки зору Церква на початку цього тисячоліття не є сильною. Її віра піддана випробуванням духовним опустеленням нашого часу. Її вірогідність підважена впокоренням і тінню скандалів. Історія триває, і Церква не перестає вчитися, що її єдиною справжньою силою є віра в Ісуса Христа Розп’ятого та дар Його Духа. Крихка глиняна посудина, в якій вміщено скарб життєвого потенціалу, що виходить за межі смерті. Чи будемо покірною Церквою, спроможною супроводити милосердям і добротою людство, яке переживає випробування? Настільки переконливою милосердною любов’ю, яка спроможна надихнути суспільний розум і сили до шукання та знайдення шляхів спільного добра та кращого життя? Церквою «вмивання ніг» нашого часу, як каже Папа Франциск? На глибінь, в досі і завжди невідоме для всіх нас море, ніколи не чуже для Божої любові…

Надати Господньому Духові відкритий простір

В чудесній секвенції П’ятидесятниці призиваємо дар Святого Духа як отця убогих і світло сердець, як утішителя та відраду, як силу, що виліковує провини, зачерствілість, рани, яка розігріває те, що остигнуло, випрямляє те, що викривилося. Надати Господньому Духові відкритий простір очікування та прагнення, конкретний простір умів і сердець, душ і людського тіла, щоби Він міг діяти і проявлятися в глибині нашого людства, позначеного війнами і пандемією, як сила спасіння від уразливості та самотності, від посушливості, розгубленості, від підступів ілюзій та відчаю, як сила надії на вічне життя. Здійснити це може смиренна Церква, яка є сестрою, товаришкою та служебницею випробовуваного людства. Й це є найважливішим.

vaticnnews.va

Анонси